четверг, 21 июня 2012 г.

Вишневый сад

... и ничего чудесного не было и нет в вишневых деревьях, совсем некрасивых, как известно, корявых, с мелкой листвой, с мелкими цветочками в пору цветения, совсем невероятно к тому же, что Лопахин приказал рубить эти доходные деревья с таким глупым нетерпением, не давши их бывшей владелице даже выехать из дому: рубить так поспешно понадобилось Лопахину, очевидно лишь затем, что Чехов хотел чтобы зрители Художественного театра услыхали стук топоров, воочию увидев гибель дворянской жизни.

"Автобиографические записки", Иван Бунин

Вчера мы ездили воровать вишни. Вовсе не от того, что купить их трудно, просто очень захотелось чего-нибудь глупого и детского. Далеко-далеко, на далекой окраине города есть экспериментальные селекционные сады Сельскохозяйственного института. Помню-помню из почти совкового прошлого, какие там были дивные огромные черешни, сказочные абрикосы, восхитительные сливы, алыча, яблоки ... Тогда меня возил туда друг-ботаник, изучавший мутагены для укоренения черенков хвойных деревьев. Он попросил меня помочь в подготовке эксперимента для диссертации и мы вдвоем, почти сутки окунали маленькие еловые веточки в баночку с отравой и втыкали в кюветы с влажным песком. 24 000 черенков, а что делать, наука требует жертв. Это было в марте, а в июне, зная мою любовь к вишням, он повез меня в Учхоз имени Докучаева на вишню. Это было сказочно. Вишни были неземные.
Вишни там все-таки есть, офигенные.


Вчера, укусила какая-то муха и мы поехали по следам былых приключений искать те самые вишни. Все изрядно заросло. Там, где стояла техника -- подпольная мебельная фабрика, в зданиях лабораторий -- подпольные коптильни, ограды нет, охраны нет, запустение и разруха. Авантюра провалилась, вишни украсть не удалось, -- не у кого. Ну хоть собрать бы.


Остановившись на очередном пересечении дорог между черешнями сливами и алычой мы пошли искать вишню, или кого-нибудь, кто мог бы подсказать. Никого мы не нешли, но уже сняв машинку с ручника я увидел как к нам торопится дедок. Толстенький, в клетчатой рубашке, с большими седыми усами и сияющей потной лысиной.
-- Підвезіть до круга, бо я з ведрами. Черешень назбирав -- не дотащу.
-- Тільки не зараз, мабуть за годину ...
-- Та хай через часик,  я на вас тута підожду. Бо одне нікого нема.
-- А Вы тут, мабуть усе знаєте, де вишня, -- в останнє тут п'ятнадцять років тому був, усе позаростало, нічого не впізнати.
-- Ото тут прямо, а потім там на низ, -- махнул дедок огромной рабочей ладонью.
-- А охрана є?
-- Та яка охрана, тут ліс! Ліс, блядь, позаростало усе нахуй! Ни хуя нет а ні охрани, ні догляду, пиздець тут усьому настав! 
-- Та може не зовсім, Ви ж, кажете, ведра черешень насбирали?
-- Зовсим пиздець. Зовсим. Я тут, блядь, двадцять років агрономом, блядь. Ось усі ці дерева, тож вони мені я діти на хуй. Я ж їх з отакої хворостинки, оціма руками, а вони, блядь, усіх поразганяли, усе занедбали і пиздець, нахуй! А то шо я назбирав, так то ти не назбираєш. Ці ж дерева, як їх прочистити, пообрізаті, за два роки вони золотими будудть, а нікому нахуй вони не нужні, а вони ж як діти мені! Тож я там у глибині собі десяток дерев дбаю, -- хуй ти їх знайдеш, усе позаростало, диви, ясені по рядах бильші за черешні! А вишням зовсім пиздець, померзли вони, повироджувалися, погніли. Вішень тут вже немає. То що лишилося, то вже не вишні. От жеш вишні були, отакенні, як горіхи, аж сині, на отаких держаках коротеньких. Тож наш сорт був, блядь, так нічого ж не лишилося від ньго, а ні хуя, блядь! Воно ж, якщо його дбати, -- воно золоте! А цім що, депутатам хуєвим, їм ніхуя сади не нужні, бо то працювати треба, їм тільки б що спиздіти та потім продати. От поки воно сад, його спиздіти неможна. Погніють нахуй дерева, попадають, позаросте ясенями, -- два года ці дерева вже не простоять, то я тобі як агроном кажу, і все, пиздець садам, -- попродають на хуй. А яблука ще підняти можна, можна ще підняти, от пообрізати -- золоті ті яблука будуть, а ні -- пиздець, усе, блядь погноїти, щоб чисту землю попродавати ...
-- Але я поїду подивлюся. Може щось ще є. А десь за годину тебе тут возьму. Мобільний є, -- записуй, щоб не розминутися.
-- Подивися, блядь, я тоді ще ведро назбираю.   
«Вишневый сад», а что?


Насобирали и мы пару ведер вишни. Вишня совсем одичала, померзла, заросла. Натурально лес. Потом еще ведерко белой черешни и чуток красной, размером с орех, как агроном и говорил. Уж на сколько я равнодушен к сельскому хозяйству, -- слезы все равно наворачивались. На обратном пути, подобрали мы мужичка, довезли его с ведрами до круга маршрутки где-то в глубинах Рогани. А когда он достал из багажника свои ведра, с заботой накрытые газетой и перевязанные тесемкой, спросил:
-- А ты Чєхова читав?
-- Читав.
-- «Вішньовий сад»  читав?
-- Читав.

-- А ти той сад побачив, ти бачив його!
-- Бачив ...
-- Ні хуя ти не бачив! От я Чєхова твого той «Вішньовий сад» прочитав. Коли я свої дерева там обрізав, у строжці ночував, а там воно лежало. От я тобі що скажу, краще би той Лопахін купив би сад та повирубував би усе нахуй. Найхуй повирубував би усе, тількі би не знущалися так. Бо боляче воно, бо ті ж дерева я діти мені, тож усе життя моєКраще би Лопахін повирубував, так нема ж його ніхуя! Тількі, блядь, депутати хуєви, прокурори блядь, мєнти на хуй, де ж ті Лопахіни поділися, знаєш, ні? Ні хуя ти не знаєш, блядь! Ні хто ні хуя вже не знає! 
На хуя Лопахины? И без них отличненько.